Інклюзивне середовище

Коли є надія на майбутнє…

Відома нам усім істина про те, що людина як носій соціальних, культурних, політичних відносин приходить у цей світ, щоб бути щасливою і корисною суспільству. Але як бути тим, хто з’явився на цей світ з певними вадами або ж із тих чи інших об’єктивних причин отримав інвалідність?

Щасливе дитинство у міській учительській сім’ї ніяк не віщувало мені труднощів і нелегкого майбутнього, Досить гарно закінчивши школу, вступила до педінституту. На другому курсі вийшла заміж за свого однокурсника. Обоє, здорові, красиві, життєрадісні, не могли натішитись кожним днем щасливого кохання. З радістю чекали на народження свого синочка.

Проте, захмарилося щастя, коли лікарі сказали, що в нас народився син із ознаками дитячого церебрального паралічу. Ми стали перед вибором. Знайомі пропонували віддати дитину до інтернату. Адже ми – молоді студенти, й у нас ще все попереду. Але ми з чоловіком вирішили виховувати й лікува­ти сина, взявши на себе увесь тягар нелегкої долі. Навчання в інституті довелося залишити: я доглядала сина, а чоловік пішов працювати на будівництво, бо конче треба було заробляти кошти на лікування дитини. Лікували сина в найкращих клініках у нас і за кордоном, проте позитивних результатів це не дало. Олег не обходиться без інвалідного візка. Загальну середню освіту здобував надомно. Вчителі завжди відзначали його добрі розумові здібності, особливо з гуманітарних предметів. Він швидко засвоював навчальний матеріал, багато читав, добре оволодів комп’ютерними програмами. І все це майже самотужки. Бо перебував здебільшого зі мною у чотирьох стінах нашої квартири. Не тому, що з третього поверху йому важко виходити, а тому, що він звик до самотності, соромлячись своєї інвалідності. А з досягненням повноліття все більше розчарувався у сенсі свого життя, вважаючи себе непотрібним у суспільстві. Я з острахом спостерігала, як у нього закрадаються думки про те, що не варто жити, коли не можна ніде себе реалізувати.

Зважаючи на розумові здібності Олега, ми з чоловіком намагались знайти вищий навчальний заклад у м. Тернополі, де б він міг здобути вищу освіту. Олег загорівся нашою пропозицією і виявив бажання навчатись правознавству, оскільки цікавився суспільними науками. Тим паче, що на сайті з’явилась інформація про київського адвоката Наталю Крук. Вона – інвалід дитинства, не володіє кінцівками, але розумний юрист і клієнти носять її на руках у прямому і переносному розумінні, вважаючи її адвокатом від Бога. Окрім того, це життєрадісна людина, займається спортом, стрибала з парашутом, мріє пролетіти на дельтаплані і пірнути під воду в акваланзі.

З великої кількості вищих навчальних закладів м. Тернополя я відвідала більшість, проте, ознайомившись із умовами та формами навчання, зрозуміла, що сину з його інвалідністю в них навчатись неможливо.

Це тільки в нормативних документах про забезпечення рівних можливостей для інвалідів визначено принцип рівності прав людей із інвалідністю, який передбачає, що кожний індивідуум має рівні можливості для участі у житті суспільства, і люди з інвалідністю повинні одержувати необхідну підтримку при набутті освіти, працевлаштування тощо. Я переконалась, що на практиці це – далеко не так і реалізувати право на освіту інваліду непросто.

Але, як кажуть, хто шукає, той знаходить. Так і я не склала рук і мої старання увінчались успіхом. В обласному відділенні Фонду захисту інвалідів мені сказали, що в Тернополі є структурний підрозділ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» – єдиного в Україні вищого навчального закладу інтегрованого типу, відкритого для молоді неоднакового рівня підготовки, диференційованих соціальних можливостей і різного стану здоров’я.

Зустрівшись із директором Тернопільського коледжу Нелею Степанівною Сухоруковою, я одразу зрозуміла, що Університет «Україна» – це справді унікальний заклад, який добровільно взяв на себе місію вчити людей із особливими потребами. Тут запроваджено форму дистанційного навчання, зокрема для людей із інвалідністю, створено інклюзивний навчальний комплекс, що вкрай важливо для людей із інвалідністю.

Тут впроваджено навчальну Інтернет-програму МеоСасІ, яка успішно діє і завдяки якій кожний студент із обмеженими можливостями, що за станом здоров’я не може щоденно відвідувати аудиторію, отримує навчальний матеріал і рекомендовані завдання в домашньому режимі. Таким чином через комп’ютерну систему можна читати підручник, пройти тестування, вирішувати модульні контрольні роботи. Все це заноситься в особистий реєстр студента і робить його дотичним до навчальної аудиторії.

В цьому закладі здійснюється індивідуалізація навчальних програм відповідно до нозологій студентів-інвалідів. Це уможливлює здобути вищу освіту молодим людям не тільки з вадами опорно-рухового апарату, а й зору, мови, слуху та низки інших фізичних обмежень, чого немає в інших вищих навчальних закладах. Тому у структурних підрозділах цього особливого університету здобуває вищу освіту велика кількість студентів із інвалідністю. У Тернопільському коледжі навчається 10,8 відсотка осіб з обмеженими можливостями, створюються умови для їхнього навчання, розроблена особлива методика навчання інвалідів, запроваджені доступні форми їх навчання, зокрема дистанційна та індивідуальна, також передбачено суттєві пільги в оплаті за навчання, готуються спеціалісти перспективних спеціальностей.

Вступ Олега до цього закладу був справжнім святом для нашої родини. Зараз він навчається на третьому курсі за спеціальністю «Правознавство». Хлопець буквально ожив і невпізнанно змінився. Вчиться із задоволенням. Охоче спілкується зі своїми однокурсниками, бере участь у культурно-масових заходах, які організовує керівництво закладу для дружного студентського колективу. Став активним членом Всеукраїнської молодіжної громадської організації студентів-інвалідів «Гаудеамус», яка створена власне університетом, підтримана студентами інших вищих навчальних закладів, і членами якої є понад 2000 студентів. Діяльність цієї організації сприяє подальшому розвитку умов для отримання вищої освіти людьми з інвалідністю та передбачає системний підхід не тільки до проблем навчання інвалідів у вищих навчальних закладах, але й до проблем їхньої соціально-психологічної адаптації.

Заслуговує високої оцінки саме ставлення викладачів до студентів, глибоке розуміння їхніх проблем, створення доброзичливого мікроклімату у стінах навчального закладу. Саме це повернуло мого хворого сина до активного життя, вселило віру в себе, надихає на успішне навчання. Із приреченого, сумного, замкнутого в собі хлопця Олег перетворився на життєрадісного, товариського, впевненого у своїх силах, у завтрашньому дні.

Із неприхованим задоволенням спостерігаю за позитивним результатом його навчання. Радію, що Олег застосовує свої знання вже й на практиці: надавав консультації з питань соціального захисту, допоміг сусіду-підприємцю скласти установчі документи для державної реєстрації його підприємства, підготував нашим родичам претензійно-позовні документи для судового захисту. Окрім належної методики навчання в коледжі значну роль в освоєнні правничих навичок відіграє виробнича практика, яку керівництво закладу організовує так, щоб студенти мали можливість почергово пройти практику в органах суду, прокуратури, юстиції, міліції. Вартує уваги і наявність у достатній кількості посібників для вивчення кожної дисципліни, виданих безпосередньо Університетом «Україна» для мережі дистанційного навчання, де викладено у доступній формі все основне, що треба вивчити студенту, є запитання та тести до кожної теми, що робить підручник зручним і спрощує процес навчання.

Завдяки успішному навчанню сина до нашої родини повернулися щастя і радість. Не змогли ми з чоловіком отримати вищої освіти, зате здобуває її наш син. Хочу звернутись до батьків, які виховують дітей із обмеженими особливостями: не розчаровуйтесь у житті, вірте в можливості своїх дітей і переборюйте труднощі. Вам обов’язково зустрінуться ті люди, які допоможуть подолати негаразди. Хто стукає, тому відкривають. Адже є люди, які розуміють наші проблеми і не тільки співчувають, а й активно їх вирішують.

І ще є мрія: поїхати у Київ, зустрітися з Президентом Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» Петром Михайловичем Таланчуком, низько вклонитись йому за створений ним особливий університет зі структурними підрозділами в обласних центрах, за реальні кроки в гуманізації освіти, а також хочеться від імені батьків студентів-інвалідів Тернопільщини від душі подякувати йому за вдалий підбір кваліфікованих педагогічних кадрів на місцях, які роблять усе для того, щоб разом зі здоровими студентами навчались і знайшли себе у цьому житті неповносправні наші діти та мали надію на майбутнє.

Від редакції

Ця щира розповідь з’явилась на сторінках нашої газети не на замовлення чи за чиєюсь підказкою. Написала мати хлопця, котрий уже третій рік успішно навчається в університеті. Дуже сподіваємось, що такі розповіді частіше публікуватимуться в газеті.

Віра ШЕВЧУК, м. Тернопіль
(«Університет «Україна», №1, 2012)

.

Тут здійснюються мрії

На жаль, так уже повелося, що на проблеми інвалідів у нашій державі закривають очі. Як результат, коли вірити статистиці, майже 30 відсотків людей із фізичними вадами просто не виходять з дому. Хтось із них добровільно прирік себе на таку самотність, але більшість – полонені неготовності України забезпечити їм належне життя. І річ зовсім не в матеріальних коштах, а в створенні елементарних умов для пересування таких людей, можливості отримання ними відповідної освіти, доброї роботи тощо.

Про проблеми інвалідів знаю не з чужих слів. Мій син Володимир хворіє на дитячий церебральний параліч. Йому важко ходити, але бажання бути нарівні з іншими, досягнути чогось у цьому житті сильніше за недугу. Він разом із однолітками відвідував школу, успішно закінчив її і мав мрію вступити до вишу та вивчитися на юриста. Мрію, яку ми з дружиною не знали, як втілити в життя. Адже самостійно Володя не зможе щодня діставатися університету, та й мешкати в гуртожитку чи на квартирі також. Був навіть момент, що руки в нас зовсім опустилися.

Проте, як кажуть, Бог дуже добрий Якось дорогою додому в авто по FМ-станції ми почули про Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна». Освіту тут можна здобути дистанційно. Почали дізнаватися більше. Особливо приємною звісткою було те, що в Тернополі працює підрозділ Університету «Україна». Це коледж. Удома, порадившись із сином, вирішили вступати.

І ось – Володя вже на третьому курсі. Спочатку я трохи переживав, як то все буде. Колись навчався у політехнічному на стаціонарі, тому добре пам’ятаю студентські будні. Але Володя дуже легко влився у навчальний процес. Велике спасибі за це високопрофесійному колективу коледжу.

Жоден викладач ні словом, ні якимось особливим ставленням не виказав того, що мій син – якийсь не такий, що йому потрібні легші завдання, інші умови. Він вчиться нарівні з іншими, здоровими студентами. І щасливий від того. Так, зізнаюся, що допомагав йому конспектувати кілька перших лекцій. Але тільки перших. Далі він втягнувся в роботу і все робить сам. Щосуботи приїжджаємо з ним на заняття. А потім цілий тиждень Володя самостійно виконує завдання викладачів.

Великим плюсом коледжу Університету «Україна» є забезпечення учнів потрібною літературою: підручниками, посібниками, додатковими матеріалами. Коли не випадає нам приїхати, то виконані завдання Володя надсилає Інтернетом. Тут їх перевіряють та присилають синові нові. Дехто каже: таке дистанційне навчання – зовсім не навчання. Бо які знання воно дає, хіба можна самостійно вивчити те, що студенти кілька років поспіль щодня вчать в аудиторіях? Можна. Бо немає значення, за якою формою ти навчаєшся, має значення тільки мотивація людини: задля чого вона здобуває вищу освіту.

У Володі є мета, до якої він упевнено йде. Він хоче захищати права таких же, як він, людей, і Університет «Україна» дає йому потрібні для цього знання та можливості. І уже цим навчальний заклад відрізняється від інших. Тут немає випадкових студентів, тут тільки ті, хто знову віднайшов надію змінити цей світ.

Від усіх студентів, від батьків цих студентів хочу подякувати колективу Тернопільського коледжу Університету «Україна» та його директору Нелі Степанівні Сухороковій. Низький уклін вам за те, що повернули нашим дітям віру в себе, що дали і даєте їм шанс здійснити їхні мрії.

Здоров’я вам, наснаги, успіхів та реалізації усього задуманого!

Газета “Вільне життя” 21.01.2009 р. №5
Олег Дармограй; м. Почаїв Кременецького р-ну
2007-02-14